Євген Пронін: "До тих людей, які зараз очолюють спорт в Україні, я не можу ставитись у функціональному плані із повагою"
Євген Пронін – один з найвідоміших українських адвокатів. Його адвокатська компанія вела низку гучних справ, зокрема дрифтерів на Софіївській площі, політв’язня Романа Сущенка, правозахисника Марка Фейгіна, судові справи проти Анатолія Шарія. З початком повномасштабної агресії РФ проти України Євген пішов до лав ЗСУ добровольцем. Крім адвокатської та військової діяльності, Пронін продовжує виконувати обов’язки президента Федерації легкої атлетики України. Журналіст «Острова» зв’язався із Євгеном та поговорив про війну, легку атлетику та яскраві адвокатські історії.
«Думав, що росія не піде з наступом»
– Євгене, ви адвокат, президент Федерації легкої атлетики, а тепер і військовий. Як для вас почалася повномасштабна війна?
– Поки що я виконуючий обов’язки президента ФЛАУ. Бо я був віце-президентом до того, коли Равіль Сафіулін оголосив про свою відставку з поста президента Федерації легкої атлетики. І тоді Радою Федерації було ухвалено рішення про те, що я буду виконувати обов’язки керівника. Нас тоді було 5 віце-президентів, цю честь надали мені. Ми думали, що це на три місяці, моєю функцією було оголосити вибори, а потім комусь вже передати ці функції. Ми почали працювати, налагоджувати процеси і тут почалася війна. Тому зараз я продовжую виконувати ці обов’язки.
Як почалася війна? Розмов про це було багато і особисто я аналізував різну інформацію. Якщо говорити в короткостроковій перспективі, я думав, що повномасштабної війни не буде. А якщо в довгостроковій перспективі, то був впевнений, що між Україною та росією війна буде. Тому що, якщо трішки подивитись нашу історію, то росія постійно старалася домінувати, нав’язувати свій вплив. Навіть в побутових розмовах росіяни дозволяли собі зверхнє ставлення, називаючи Україну «окраиной» росії і так далі. Я очікував, що колись вони рипнуться на нас, і у нас буде найкращий історичний шанс дати їм по зубах. Якщо чесно, так мабуть не можна казати, але я радий, що на моє покоління припав цей шанс і впевнений, що нашому поколінню вдасться дати по зубах російській федерації. Дати достатньо якісно і надовго.
Все почалося із дзвінка мами: вона хотіла, щоб я всіх вивіз з Києва і виїхав подалі. У моєї сестри були квитки на 25 лютого до Франкфурту. Мама зателефонувала о 4:47, сказала, що путін щось там меле по телевізору, що почнеться війна. Я виїхав з дому о 5-й ранку, забрав сестру і проїхався ще по пустих околицях, записав відео в сторіс, що все ок, працює ППО, просив людей не панікувати, не забивати черги на заправки, не потрібно масово виїжджати з Києва, бо ППО працює добре. Закликав людей збиратись, згуртовуватись і починати двіжуху.
– А як ви пішли до лав ЗСУ?
– В перший же день у нас з хлопцями були певні оговорені правила: «Що ми робимо, якщо?». Я був впевнений, що Російська Федерація зробить все, щоб зупинити мобільний зв’язок та інтернет. Вони цього не зробили і на мою думку, це була їхня головна стратегічна помилка. Ми могли комунікувати і один одного заспокоювати. Дуже швидко з’явилися лідери думок, такі як Жека Карась, Юра Гудименко, той таки Арестович, вони всі заспокоювали людей. Був зв’язок, ми з хлопцями були в комунікації. У мене під будинком була водна поліція, там був склад зі зброєю. І на районі у нас є одна із українських спецслужб. І по суті, наша околиця дому перетворилася у військове містечко. По обороні, по дисципліні, по харчуванню. Там був найближчий відділ територіальної оборони. Власне, туди я і пішов добровольцем. Там зібрали просто всіх жителів і сказали: хто готовий брати зброю до рук? А саме через наш будинок зі сторони Вишгороду мала проходити ця колона. Нас відгукнулося десь шість осіб. І так все почалося для мене.
А потім моя легалізація до лав ЗСУ через територіальну оборону, присягу, вишкіл, вона була різнобарвною. Я їздив із різними формуваннями на північ Києва, на Чернігівщину, виконувати завдання, будучи ще не легалізованим і не прийнявши присягу. Зараз я вже повністю легалізований. Я служу в добровольчому формуванні, і через те, що мені потрібно виконувати функцію президента Федерації легкої атлетики та виїжджати за кордон на змагання, то мені бюрократично легше отримувати ці дозволи, будучи добровольцем. Я не отримую зарплатню, у мене контракт добровольця. Я прийняв присягу і знаходжусь, скажімо так, із військовослужбовцями Збройних Сил України, але я доброволець. Нас тут таких відсотків 20-30.
– Яка ситуація викликала у вас найбільший стрес на війні?
– Чесно кажучи, хто за мною слідкує, той бачить, що я завжди у підвищено-емоційному стані, в хорошому сенсі цього слова. Стресово, коли у нас хлопці 300-ті. Ми працюємо виїздами. Це може бути день, може бути і 5. Хто на спостережливих позиціях, може бути й довше. Є евакуаційні групи. Іноді ця група евакуації потрібна для тебе, а іноді ти сам у цій групі евакуації. Стресово евакуювати 300-х наших хлопців, поранених. На щастя 200-х у нас у формуванні немає і сподіваюсь, не буде. А саме займатись евакуацією, коли є 300-ті, це не те що стресово, але морально неприємно. А так я завжди у підвищеному моральному стані.
– Судячи з ваших сторіс, ви – артилерист. Як довго вам довелося навчатися?
– Я розвідник, ми коригуємо артилерію. Головне, чим я займаюсь – я літаю дронами і різними БПЛА. Я вмів трохи літати ще до війни. Почав це робити у Бучі, Ірпіні, Бородянці, загалом по Київській області та Чернігівщині, передавав інформацію на арту. Там це було простіше, тому що все було під носом і їх там було дуже багато. Зараз я безпосередньо в групі розвідки і ми знову таки коригуємо артилерію. Ми піднімаємо наші пташки, у нас є зв’язок з артилерію, якщо вона на місці, і ми просто коригуємо постріли, ведення вогню. І якщо артилерії під боком немає, то ми самі знаходимо живу силу або неброньовану техніку.
У нас є ВОГи – це такий вид боєприпасу, який використовуються для вистрілу з підствольника АК. Ми просто за рахунок спеціальних механізмів скиду з дрону, насипаємо «вогами» в окопи, бліндажі, в посадки, де знаходиться ворог. Або якщо це неброньована техніка: «буханки», Z-мобілі, машини, які перевозять особовий склад. Це якщо немає поряд артилерії. А так, ми коригуємо саме її, це моя основна функція.
Я літаю звичайними дронами, цивільними, літаю дронами військового призначення, або БПЛА. Наприклад, «Лелека» або «Фурія». Ще у нас є кілька крил іноземного виробництва. На цьому потрошки навчилися. Я пройшов курси, отримав досвід і там, і безпосередньо бойовий. Наші колеги іноді розшифровують цей матеріал: іноді ми онлайн знімаємо, щось бачимо, працюємо, а буває, що чогось не помічаємо. Наприклад, заниканий БТР або танчик. А наші колеги при розшифровці знаходять ці цілі, наносять їх на спеціальні карти і далі їх вже бачить артилерія.
– Чи змінилися ваші погляди на життя під час війни?
– Ні. Погляди на життя не змінилися. У мене немає цього, що люди пишуть «перевернулось сознание». Є люди, в яких я розчарувався, але це помилка, бо як то кажуть: «Не стоит очаровываться – не будешь разочаровываться». А так в стресовій ситуації більшість повела себе так я від них це очікував. Щоб я щось різко усвідомив – такого немає.
Я завжди жив в парадигмі того, що світ не чорно-білий і життя не чорно-біле. Якщо подивитися на спортивний табір, то там є і багаті, і бідні, злі і добрі, емоційно налаштовані та розлаштовані. Так само і у військовому формуванні, в школі, на роботі, тощо. Я бачив різне сприйняття людей на однакові речі. Війна може десь загострила цю історію, але щоб я десь щось різко усвідомив, такого не було. Все нормально, я себе абсолютно комфортно почуваю у цій війні, як би дивно це не звучало. Швидко прилаштовуюсь під різні обставини. У мене ж, як у людини, яка в мирному житті займається бізнесом, є мета, до якої я іду. Конкретно на нашій ділянці є мета – зменшити кількість ворога. І якщо я якось можу емоційно підтримати людей в соціальних мережах, то я це роблю.
– У суспільстві постійно йде дискусія про те, наскільки коректно жити нормальним життям у містах, які далеко від лінії фронту. Яка ваша позиція щодо цього питання? Де ця межа між тим, що коректно робити, а що ні?
– Тут як раз дуже просто застосувати моє переконання про те, що світ не чорно-білий. Неможливо, наприклад, знаходячись у Львові, себе змушувати страждати. У травні я вперше виїхав до іншого українського міста, був у Хмельницькому на виконкомі Федерації легкої атлетики України, місто живе зовсім в іншому режимі. Єдине, там є сирени. Я розумію, що якби я там побув декілька днів, то теж спокійно б ходив до кафе, мабуть прогулювався парком, тому що сидіти та грубо кажучи, страждати, там складнувато.
Потім я опинився у Мюнхені, у нас там була конференція європейської Федерації легкої атлетики. Мені там було дуже некомфортно. Тому що коли там є робочі справи, зустрічі, конференції, обіди з колегами – це одне. А до мене туди приїхала сестра і ми пішли посидіти на терасі ресторану, то я себе дуже некомфортно почував. Але це мої свідомі емоції, я себе не змушую жити, страждати або постійно казати про те, що потрібно допомагати армії. Тому я людей розумію, тих, які не живуть життям постійного страждання у містах, які зараз не відчувають війни. Я їх розумію, намагаюсь розуміти.
Більш того, я розумію ще одну категорію людей: це ті, хто війни не застали і змогли виїхати в перший день. Або були за кордоном і повернулися за декілька місяців. І ті обставини, в яких вони знаходяться зараз, наприклад у Києві, вони дуже схожі на довоєнні. У них немає ось цього маятнику, ніби щось сталось. Вони ж не ходять по Києву конкретно по тих місцях, де влучили ракети. Вони ходитимуть там де й ходили. Тому і не бачать цієї війни. Відтак, змушувати когось жити не так, як це відповідає викликам часу – нереально.
Тим, хто трошки перегинає палицю, треба давати по руках. Наприклад, я був у Києві, можу заїхати до кафе, ресторану, магазину, і бачити там таких «козаків», які вдягають свої «Лора Піано» і щось схоже на тактичну військову форму з шевронами, в якій «щеголяють» містом. Виглядає чесно по-клоунські і трошки дратує, але це наслідки тої життєвої ситуації, в якій опинилася наша країна. Уявімо, що ми виграли чемпіонат світу по футболу, то багато хто б паратизував би на цьому, як зараз люди паразитують на війні.
«Міністр молоді та спорту не бере від мене слухавки»
– Ви очолили Федерацію легкої атлетики України 24 грудня внаслідок низки дивних, як на мене, подій, які завершилися відставкою Равіля Сафіулліна. Як та чому це сталося, розкажіть свою версію? Бо версію Равіля Сафовича я вже чув, але є враження, що не усі деталі цієї картини висвітлені.
– Тут потрібно розуміти мою роль у цій історії. Тому що я з усіма президентами Федерації легкої атлетики, а їх у нас було чотири, перебуваю у достатньо хороших взаєминах. І з першим президентом, хоч і знайомий ситуативно і з другим, Валерієм Пилиповичем Борзовим, і з Ігорем Гоцулом, і з Равілєм Сафовичем. Хоча вони між собою у різних стосунках. Тому що Равіль Сафіуллін замінив Гоцула, Гоцул замінив Борзова і так далі. У мене немає ні з ким з них конфліктів, тому мені здається, що я можу об’єктивно оцінити ситуацію.
Швидше за все, я знаю, що вам казав Равіль Сафович щодо причин його відставки. Виною відходу з Федерації Сафіулліна, - на мою думку, дуже потужного президента, - окрім якихось внутрішніх обставин, є позиція міністра молоді та спорту Вадима Гутцайта, позиція президента НОКу Сергія Назаровича Бубки та Олени Говорової, на той момент, першої віце-президентки ФЛАУ. Ці люди допустили ті проблемні обставини, які були у Федерації в момент відставки Равіля Сафовича.
Там було все дуже просто. Равіль Сафович не хотів ставати президентом цієї Федерації. Від Донецька тоді делегувалась легендарна украінська атлетка – Ірина Ліщинська. Равіля Сафовича вмовляли близько місяця, бо йому це було не потрібно. По-перше, він, хоч і будучи двічі міністром молоді та спорту, не був настільки близький до легкої атлетики, як наприклад, до футболу. Для Равіля Сафіулліна це чужий вид спорту. І їм довелось добряче попрацювати, аби він очолив Федерацію. Власне, ця ж команда і привела його до ФЛАУ, таким чином скинувши Гоцула Ігора Євгеновича. А у Гоцула були достатньо потужні позиції на той момент. І щоб у нього перемогти, потрібно було привести дуже сильну особистість. І цією особистістю виявився Равіль Сафіуллін. І коли він погодився на цю історію, він достатньо близько до себе прийняв нашу Федерацію. Підключав свої зв’язки, вкладав свої особисті кошти. Сафіуллін реально не любить про це казати, але ж я вже, як виконуючий обов’язки президента Федерації, бачу, що потрібно вкладати свої кошти. І ми це робимо разом із двома віце-президентами. І Равіль Сафович дуже швидко потрапив в матеріал легкої атлетики. Так, він міг не знати якихось методологічних речей, особливостей нашого виду спорту, але ось такий людський фактор спрацював. Він приймав у себе усіх, говорив з усіма. І єдине, що він попросив: якщо ви вже вмовили мене очолити цю Федерацію, то будь ласка, дайте мені сформувати свою команду. А це команда Офіса та віце-президентів і команда тренерського складу. Він сказав: «Я хочу нести відповідальність за результат Олімпійського циклу після Парижу-2024». На що йому сказали «добре».
І коли восени Міністерство призначило нові конкурси на обрання головних та старших тренерів на усі Федерації, Равіль Сафович сказав: «Дайте мені можливість сформувати мою команду». Йому почали нав’язувати людей, яких він не хотів. Я вам більше скажу: серед цих кандидатур були люди, проти яких була легкоатлетична спільнота та особисто я. Але суть в тому, що у них була домовленість. У нього позиція проста: «Ці люди можуть вам не подобатись, але я відповідаю за результат, тому що я президент Федерації. І дайте мені можливість відповідати за цей результат, а не половинчасто, коли половина людей моя, а половина ні. Як з них щось запитувати, якщо я їх не бачив у своїй команді?». І Равіль Сафович поставив чітку умову: якщо йому не дадуть можливість сформувати свою команду, то він йде з Федерації. Так і сталося. Я так розумію, що йому там пообіцяли, що все буде окей, що там будуть його люди. Але все одно, комісія на чолі з Оленою Говоровою ухвалила те рішення, яке вона ухвалила. Равіль Сафович в той же день набрав мене і сказав, що буде складати повноваження і написав заяву про складання повноважень.
Це все – політика Міністерства молоді та спорту та Олімпійського комітету, в якому, в тому числі, є Олена Іванівна (Говорова) та Сергій Назарович (Бубка). Потім, після цього конфлікту, тиждень Олена Іванівна, як перший віце-президент, не брала від мене слухавки, хоча вона мала прийняти на себе функцію очільника Федерації та керувати нею. Від мене вона слухавку не брала, не дивлячись на те, що ми з нею були в достатньо непоганих робочих взаєминах. А у нас там кінець року, все горіло, потрібно приймати рішення. Я написав усім, в тому числі Олені Іванівні: «Давайте збиратись і щось робити, у нас немає президента». А разом із Равілем Сафовичем про свій відхід оголосили і генеральний секретар офісу і віце-президент Грінюк. А разом із ним і декілька працівників Офісу. У нас сипалася Федерація буквально за один день! Йшли ключові особи, у яких були ключі доступу до рахунків, ЄЦП для підписання цифрових документів, вони всі складали повноваження. Як мінімум, нам треба було збиратися та усім поговорити.
Я написав схоже повідомлення Говоровій, Бубці та Гутцайту: про те що нам потрібно збиратись. На що мені почали телефонувати з НОКу з контекстом, що ні, не треба збиратись, почекайте, Сергій Назарович ухвалить рішення, він за межами України і через тиждень повернеться та все вирішить. У нас не було цього тижня. Я людина незалежна, у мене є свій бізнес, я від спорту не отримую прибутків, окрім як гонорари від федерацій, з якими маю контракти на надання правової допомоги. Я все-таки представник нового покоління, хоча і поважаю їх усіх, вони великі спортсмени. І все ж таки, я ухвалив рішення йти ва-банк і не слухати їх, а слухати Федерацію і легкоатлетичну спільноту. Нам потрібно було десь шукати гроші, від нас йшли спонсори, які прийшли з Равілем Сафіулліним. Тому на свій страх і ризик, я зібрав Виконком, потім зібрали Раду, на якій прийняли рішення про відставку Равіля Сафіулліна і про призначення мене виконуючим обов’язки. З боку недоброзичливців, ці дії називалися ледь не рейдерським захопленням, мало не використанням моїх юридичних знань у спортивному праві задля захоплення влади. Але ми взяли на себе цю відповідальність, вклали свої особисті кошти разом із віце-президентом Рудюком та віце-президентом Грінюком. І почали працювати.
Рівно з цього моменту ми отримали дуже багато «стопів» в колеса Федерації з боку Міністерства молоді та спорту. Ми навіть робили спільну заяву, що Міністерство молоді та спорту нам заважає працювати. Вони забрали у нас державний експеримент щодо фінансування державою ФЛАУ, ми раніше були його учасником, де на наші потреби держава виділяє кошти. Умовно, летимо ми до Туреччини на збори, Туреччина виставляє рахунок, Мінмолоді та спорту його оплачує за рахунок коштів з держбюджету. Нам потрібно поселитися в готелі на зборах в Іспанії або в Казахстані, Міністерство напряму оплачувало ці кошти цьому готелю або спорткомплексу. А зараз потрібно пройти веретено підписів, щоб вони виділили нам кошти на автобус умовно з Луцька до Львову . Це архаїчний контроль, абсолютно радянський підхід і, можливо, корупційна схема. Я відкрито про це кажу постійно: ми найчисельніша Федерація із найбільшою кількістю видів спорту, отримуємо найбільший супротив від Міністерства молоді та спорту у своїй роботі. Від органу, якому ми допомагаємо розвивати цей спорт. Тому що це його функція, ми ж просто громадська організація, яка продовжує функцію держави, підставляючи плече, по якому б’ють при першій можливості.
Міністр молоді та спорту на мої дзвінки та повідомлення не відповідає. От з того моменту, коли я вступив на посаду. Це нонсенс! Тому що міністр має комунікувати з усіма керівниками федерацій. І він завжди на якихось онлайн-заходах розповідає, що до нього усі президенти приходять в кабінет, що він з усіма спілкується, що він бере слухавку – це все повна нісенітниця. Він поводить себе, як ображений хлопчик. По-перше, він не бере слухавку від мене, очільника Федерації, по-друге він робить велику кількість перепон для мене, як для керівника Федерації. Я військовослужбовець, проте маю виїжджати закордон на спортивні заходи, тому що це імідж виду спорту, це гроші, спонсори, домовленості та фінансування, бо Міністерство зараз не фінансує нашу Федерацію через війну. Ми самі знаходимо кошти. Для мене кожен виїзд за кордон – це пекло. Є постанова, у який говориться, що кожен функціонер федерації може виїжджати за кордон абсолютно спокійно за підписом міністра. Він просто має ратифікувати цей виїзд. Міністерство молоді та спорту кожного разу, як маленькі діти, відмовляють мені у виїзді або ігнорують наші листи. Перед цим у мене був міжнародний саміт у Мюнхені, де ми домовились про створення фонду та відновлення наших спортивних об’єктів, а мені міністр молоді та спорту не дав дозволу на виїзд. І мені доводиться проходити величезну дурнувату бюрократичну процедуру: дозволи від Міністерства оборони, від ДФТГ, Прикордонної служби… Це все забирає купу часу та нервів, але ось така ситуація.
– Які проблеми вам дісталися у спадок, коли ви очолили Федерацію? Зрозуміло, що треба було швидко знайти заміну тим, хто пішов, зрозуміло, що Мінмолоді та спорту разом з НОК почали чинити вам перепони. А що відбувалось в самій Федерації?
– Перше – це кадрова криза, бо шість чи сім осіб заявили про вихід з Федерації. Перше що ми зробили для вирішення цієї проблеми, ми просто почали тет-а-тет спілкуватися з людьми, з кожним в індивідуальному порядку, тому що у нас немає кулуарщини, я завжди пропоную чесно поговорити і вирішити будь-яку проблему. Після особистих розмов залишилася вся команда. Генсек і віце-президент, і працівники Офісу, всі працюють. Люди отримують зарплату, мають роботу, яку люблять та команду, яка їх поважає.
Другою проблемою були гроші. У нас на рахунках було приблизно 9 тисяч євро, які нам залишив Равіль Сафіуллін, за що йому також подяка. Він власними зусиллями постійно донатив на Федерацію. Від нього залишилася сума 9 тисяч євро, але це євровий рахунок, ці кошти нам потрібні закордоном, треба купувати квитки окремим представникам Офісу, яким це не оплачує держава і таке інше. Тому у нас залишилося питання зарплати. Нам потрібно було вносити на рахунок особисті кошти, як безповоротню допомогу. І ми це робили з двома іншими віце-президентами, з якими ми домовились порівну донатити гроші на рахунок федерації. Потрібна ще купа побутових витрат, офіс, прибирання, електроенергія, квіти для спортсменів, які повертаються зі змагань, тощо. І це накопичує достатньо велику суму щомісяця.
Отже, перше, що ми отримали – функціональну кризу, а друге – фінансову. Але ми вирішили обидва цих питання. Ми взяли на себе зобов’язання донатити на Федерацію до нових виборів. І я взяв на себе відповідальність призначити нові вибори, що хочу зробити якнайшвидше.
За моїм особистим спостереженням, у нас практично ніколи не було керівників федерацій, які б багато спілкувалися із міжнародною спільнотою без мовного бар’єру. Постійно треба було шукати сторонню допомогу. Я достатньо вільно спілкуюся французькою та англійською мовами, тому зараз таких проблем ми не відчуваємо. Раніше я виїжджав закордон, тому що я юрист і міг вирішувати правові та антидопінгові проблеми, питання із дискваліфікаціями наших спортсменів та й організаційні проблеми. Через розуміння іноземного побуту та знання мов, я швидко можу ментально акліматизуватися та вирішувати організаційні питання. Під час цих поїздок у мене з’явилося вдосталь контактів із керівництвом та просто представниками міжнародної легкоатлетичної спільноти. А коли вже з’явився статус виконуючого обов’язки президента ФЛАУ, то я отримав доступ до (як сьогодні модно казати) центрів прийняття рішень. Раніше керівництво європейської та світової легкої атлетики отримували інформацію про українську федерацію від Сергія Назаровича, тому що він в міжнародних спортивних колах займає достатньо високі позиції. Але у них рідко було пряме спілкування з керівництвом федерації легкої атлетики. Ділова переписка – це ок, а от людського спілкування було мало. Тепер - вдосталь.
На мою думку, у нас була певна узурпаційна індульгенція на міжнародне спілкування. Це право було тільки у очільника НОК. Зараз я щодня спілкуюся із президентами федерацій з різних країн, переписуємось або спілкуємось у FaceTime. Я усвідомлюю я їм усім годжусь у внуки, мабуть тому їм цікаво поговорити на якісь сучасні теми, як і мені, спілкування легке та доволі дружнє. Відтак, ми завжди отримуємо позитивні відповіді на усі наші прохання. «Прийміть наших спортсменів у різних 10-15 країнах» – «без проблем, нам це за честь». «Нам потрібно розмістити на зборах елітну групу безкоштовно або за кошт вашої федерації» - «без проблем». «Нам потрібно організувати переліт» - «без проблем». Це все вирішується на рівні партнерських діалогів. Наскільки мені відомо, Сергій Назарович так само вирішує більшість питань.
Коли я очолив федерацію, то побачив певний бар’єр: керівники міжнародних федерацій багато чого про нас не знали. Багато не розуміли тонкощів наших обставин, в яких ми живемо та працюємо.
– І що ви почали робити?
– Ми повністю змінили візуал федерації, вперше за 20 років. Найняли відому українську компанію, яка зробила нам ребрединг. Єдине, що нам залишилось – проголосувати за фінальний варіант нового бренду на Конференції. Щоб воно все виглядало сучасно, бо у нас логотип практично радянський. Зараз нам зробили новий крутий візуал, шрифт, кольори і так далі.
По-друге, ми отримали новий, кращий контракт з Asics. Це наш єдиний формовий спонсор, який з нами працює. Умови нашого контракту були непоганими, але зараз нам вдалося їх зробити практично ідеальними. Я про них скажу вже після того, як підпишу контракт в Юджині, на чемпіонаті світу.
Потім ми отримали меморандум про співпрацю, а в майбутньому – контракт, з одним із найбільших спортивних спонсорів у світі. Не буду казати хто це, тому що ми поки не оголосили, проте скоро оголосимо. Я їм сказав: «Господи, та прийдіть вже в легку атлетику і давайте щось робити». Вони погодилися з нами співпрацювати і добряче допомагати легкій атлетиці. Спорт має йти в ногу з комерцією, бізнес має бути поряд з нами.
У мене є дві довгострокові мрії, незалежно від того, чи буду я очолювати федерацію, чи ні. Я хочу, щоб в Україні була клубна система спорту, тому що ми до цього вже доросли, щоб була клубна система, а не радянська із СДЮСШОРами, ШВСМами і таким іншим. Польща пішла по прикладу клубної системи розвитку спорту, і ми зараз бачимо, як Польща на 10 голів вище нас практично у будь-якому виді спорту, де ми маємо конкурувати. Клубна система спорту має лягти в основу нового закону. Безпосередньо, я запросив Олю Саладуху, стати почесним віце-президентом нашої федерації. Вона народний депутат України, разом із Жаном Беленюком опікується спортом і в неї аналогічні зі мною настрої з приводу того, що нам потрібно будувати і до чого йти. Це людина нового покоління, так само як і Жан, тож я сподіваюся, що Верховна Рада зможе проголосувати зміни до закону про фізичну культуру і спорт, і ми отримаємо скелет формування клубної системи формування спорту в Україні. Тому що комерція має йти разом зі спортом.
Друга мрія: якомога більше спонсорів. Я хочу залучити до федерації багато спонсорів, щоб ми мали розв’язані руки, тому що ми все одно залежимо від держави. От давайте порівняємо Українську асоціацію футболу, яка не отримує фінансування від держави і живе за рахунок спонсорів і дотацій від УЄФА, і нами. Ми не такий популярний вид спорту, але і грошей нам потрібно менше. В ідеалі має бути так, щоб нам держава взагалі нічого не давала. Щоб ми могли жити за рахунок спонсорів та інших прибутків.
Звичайно, для мінмолодьспорту в сьогоднішньому стані і складі це не ок. І я розумію, чому і які підводні камені такого існування федерацій. Але мені все одно. У багатьох є «чиновникошанувальний» страх, люди бояться розлютити чиновників. Мені абсолютно все одно, вони наші найняті менеджери, які виконують свою роботу на рівні між погано і злочинно погано, це моя особиста думка. Тим паче, до тих людей, які зараз очолюють спорт в Україні, я не можу ставитись у функціональному плані із повагою. Я поважаю їх, як великих спортсменів, але те, що сьогодні відбувається у спорті, в міністерстві, в НОК і та позиція, яка була невисловлена Сергієм Назаровичем після початку російського вторгнення, воно викликає дуже багато суперечливих емоцій.
Сергій Назарович для мене з дитинства був легендою. Але на жаль, моє співфункціонування із НОКом та Міністерством молоді та спорту, залишає бажати кращого. Не знаю, чому вони так з-під коса дивляться на нашу федерацію та її нове керівництво. Мабуть якась спецоперація пішла не по плану.
Ще я звернув увагу, що в легкій атлетиці була дуже велика кулуарщина. Думаю, що у будь-якому виді спорту таке є. Але дивіться: я відкрито веду свій бізнес, життя та соціальні мережі. Якщо у когось є питання: усі збираємось і говоримо. Тим паче, еліта нашої збірної зараз – це люди 1991-1994 року народження, це люди, із якими я ще бігав і ми знайомі по 15-20 років. Ми чудово спілкуємось навіть тому, що ми однолітки.
– Виходить, що вік не має значення.
– Ви знаєте, я співпрацював із іншими федераціями, ходив в суди по їхніх справах і бачу, що проблеми у всіх плюс-мінус однакові. Тому я не нова людина у цій сфері. Якось я чув від однієї панянки: «Ви – ніхто в легкій атлетиці, ви взагалі хлопчик і нова людина, яка нічого не змінить», я чув подібні закиди вже десятки разів, це посміхає. Мені 31 рік і я розумію, що я достатньо молодий, щоб на думку динозаврів обіймати якусь високу посаду і керувати процесами, подібні закиди є буденними і сміхотливими. Я знаю на що здатен і на що здатна наша команда. Вік не має значення.
– Зараз ви виконуєте обов’язки очільника ФЛАУ. А коли будуть вибори, на яких ви або затвердите свій статус, або програєте?
– Я б їх завтра провів, якщо чесно. Але тут потрібно визначитись. Як казав Коломойський, коли дзвонив Вакарчуку: «Ты идешь или не идешь?». Я готовий очолити Федерацію легкої атлетики після наступних виборів, якщо мене оберуть люди. Я навіть не знаю, хто може бути іншим кандидатом. Не тому, що у мене немає потенційних конкурентів, мабуть є. А тому, що ми про них не знаємо, не чули, ніхто не заявляв про свої амбіції. Про це казала Наталка Добринська, вона теж віце-президент федерації, я її безмежно поважаю і вважаю у спорті і в житті своїм другом. І це правильно, що вона хоче очолити ФЛАУ: мають молоді люди заявляти про свої амбіції. Але зараз почалася війна і я не знаю, які у неї плани та амбіції, життя українців перевернулося з ніг на голову. Та все ж таки, я готовий провести вибори хоч завтра.
Технічно ми можемо призначити конференцію через місяць після певних юридичних кроків. Нам потрібно, щоб новий проголосований статут зареєстрували в мінюсті, який тільки почав працювати в більш-менш довоєнному режимі. Нам реєструють статут і ми починаємо працювати.
Але перед цим ще треба зібрати свої засідання. Конференція – це збір делегатів з різних регіонів, які мають приїхати і проголосувати. Як я зараз витягну на конференцію президента Херсонської чи Луганської федерації? Або інших, які знаходяться в окупованих містах. І я таку конференцію вбачаю не зовсім легітимною, коли у нас усіх є не зовсім рівний доступ до конференції. Мені б хотілось би, щоб війна закінчилась хоча б в фазі активних бойових дій, щоб були деокуповані території і змогли з’їхатись усі делегати і ми змогли проголосувати за нового президента. У НОК, здається, взимку нові вибори, от я хотів би подивитись, як вони це будуть робити.
Не має значення, у якому я зараз статусі: в.о. чи президент, у нас одна мета. Щоб федерація сьогодні стала краще, ніж вчора, а завтра стала краще, ніж сьогодні. Я не можу взяти на себе відповідальність і провести зараз вибори, з урахуванням того, що не у всіх делегатів є рівний доступ до конференції.
«Впевнений, що Шарія екстрадіюють»
– Я читав, що ваша адвокатська контора вела чимало справ відомих людей. І мою увагу привернула історія про російського репера Елджея, який подав позов до СБУ, яка заборонила йому перетин кордону. Ту справу він виграв завдяки вашій роботі. Зараз ви не шкодуєте, що та справа завершилася перемогою вашого клієнта?
– Ні. Ми ж тут про юриспруденцію. Тут трохи збешкетувала наша СБУ. Суть в чому: Елджею був заборонений в’їзд на територію України, тому що він начебто дав концерт в Криму, а потім у справі з’явилися дані про те, що він дав інтерв’ю якійсь там «Российской газете», про те що Крим – це росія. По-перше, Елджей ніколи фізично не був в Криму. Бо якщо б він там був, я б ніколи не взяв цю справу. У мене були аналогічні пропозиції взяти справу Васі Вакуленка (Басти), який був в Криму, або Івлєєвой Насті, яка була тоді дружиною Елджея. Вона була в Криму і ми відмовилися, бо це українська територія, яку окупувала росія. Усі росіяни, які туди їздили, отримувати нашу юридичну допомогу не будуть.
Льоша Узенюк (Елджей) в Криму не був. СБУ причепило скрін з YouTube з його концерту в Чебоксарах. Як на мене це вже повний правовий нігілізм. Так, СБУ – це наш правоохоронний орган, але тулити докази, які не є доказами і писати маячню, це теж неправильно. Потім, коли ми приклали оригінал цього відео і показали, що це був концерт в Чебоксарах, а не в Криму, додавши, що Узенюк ніколи не був в Криму, про що доказів у СБУ немає, то в Службі придумали ще один доказ, що він дав інтерв’ю.
Ми вбиваємо цю цитату з інтерв’ю в Google і бачимо, що така цитата дійсно є, але вона належить якійсь «єдінороскє», депутатці муніципального розливу. Просто взяли її текст, який вона казала і присобачили до його прізвища. Ми зробили запит в цю газету із проханням надати нам оригінал запису і дійсно, це депутатка-єдинороска. Узенюк, чесно кажучи, не настільки інтелектуально розвинута людина, щоб зв’язати більше двох речень в текст. А там таке полотно, що складно уявити, що це був він. Він в принципі ніколи інтерв’ю не давав. Це було смішно. Ми надали суду ці докази і суд до СБУ сказав: «Ми все розуміємо, але ви трохи перегазували». Мені потім зателефонували з СБУ і пропонували повернути гроші за судовий збір. А вони мале це зробити Узенюку. І я їм кажу: «Українське СБУ буде повертати гроші на російський рахунок? Давайте ніхто нікому нічого не повертатиме». Вони апеляцію не подавали, вони визнали цю перемогу. І потім він приїжджав в Одесу і в Київ, давав концерти.
Як адвокат, я не жалкую. Те, що ті всі російські артисти позасовували язики в п’яту точку, то для мене там немає нічого дивного. Вони всі приспособленці і будуть бігти туди, куди подує вітер. Тому для мене тут все зрозуміло.
Там мені ще приписують аналогічну справу Моргенштерна, ніби ми її вели. Ні, не вели. Організатори там вирішили зекономити і звернулися до інших юристів. Я не адвокат Алішера і ще якихось російських артистів, я до них відношення не маю. А Елджей – так, у мене був цей кейс, я його вів.
– Також ви працювали по справі Марка Фейгіна проти Анатолія Шарія. Чи вірите ви в те, що Шарія екстрадіюють і він опиниться за гратами?
– Там було багато справ. Анатолій Шарій подавав багато позовів до Марка тоді. Так, я вірю. Якщо ми будемо знаходитись у тому контексті міжнародної підтримки і співробітництва правоохоронних органів, я вірю, що Шарій приїде по екстрадиції до України. Багато хто каже, що Іспанія – це зручна гавань, і що вона не видає людей по екстрадиції. Я хочу нагадати дуже відому справу російської здається «ореховской группировки» злочинної, де її очільники також втекли до Іспанії, покладаючись на те, що іспанське законодавство захищає від екстрадиції. Вони пройшли дуже повільно, через усю іспанську тягомотину усі бюрократичні процедури та видали росії це угрупування. Не те, що б я прямо проводжу аналогію між злочинами, але є юридичні факти. У мене є впевненість, що екстрадиція відбудеться, якщо на це буде політична та юридична воля керівництва Служби безпеки України.
Даніїл Вереітін, «ОстроВ»